Я вже не раз чула коментарі від людей, які краще знають, як має жити сестра, брат чи отець у монастирі. Ось деякі “постулати”, які звучали в бік богопосвячених осіб, серед яких є я:
•
Ми мали б жити так, як пустельники. Ніякого контакту зі світом. Лише молитва та усамітнення. Працювати з людьми і так є кому, навіщо ж іти в монастир, якщо згодом ідеш в люди? Байдуже, для чого
•
В монашества не має бути проблем. Ну бо звідки? Ми маємо бути завжди усміхнені, привітні, ніколи не хворіти, нічого не потребувати. В нас ніколи не мають ставатися прикрі ситуації.
•
Ми не маємо нікому відмовляти. От як на вулиці хтось попросить гроші на квиток (в чому я часто сумніваюся), діти ромів на вокзалах голосом з претензіями вимагають дати пару копійок, чи ще хтось, то маємо дати і все. Неважливо, чи маю біля себе, чи ні хоч якісь кошти. А на питання: “де твоя мама?”, “навіщо вам квиток і як ви сюди потрапили, коли не маєте за що повернутися?” відповіді отримую дуже розмиті.
•
Ми не маємо їсти чіпси, бути в соцмережах, мати смартфони, фотоапарати, жити в таких будинках, в яких живемо, відвідувати батьків, їздити за кордон… Думаю, список можна продовжувати до нескінченності.
•
Здебільшого, ті люди, котрі знають краще від нас, як має жити монашество, ніколи не переступали поріг монастиря.
Здебільшого, вони і всім іншим коментують під дописами на будь-які теми, що в них не так.
Здебільшого, їхній образ Бога – караючий. Їхній Бог цінує лише піст, жертву, убогість і сльози. І їхній Ісус точно не танцював на весіллі в Кані Галилейській. І їхній Святий Дух точно не має серед переліку плодів радості.
•
Монаше життя – це не жертва, а дар.
Це любов. А вже як цю любов проявляти – на це існує тисяча способів. І кожна монаша спільнота має свої правила і конституції, як реалізувати цю любов. У спільноті, в молитві та служінні тим, до кого ми послані. А всі ці засоби, котрі нам спільнота дає на користування, теж служать цій меті.
•
А тут можна писати, що саме вас цікавить з нашого “закулісся”